У монографії на основі аналізу широкого кола джерел і літератури досліджено ХІІ Археологічного з’їзду як важливу історіографічну подію початку ХХ ст., як форму наукової комунікації, що сприяла процесам дисциплінізації та інституалізації історичної науки. Всебічно проаналізовано науковий доробок харківського наукового форуму, охарактеризовано основні напрямки його роботи: археологічний, етнографічний, історичний, краєзнавчій, мистецтвознавчий, археографічний тощо. Визначено результати його роботи, наукове та суспільне значення, місце в розвитку вітчизняної науки; розглянуто різноманітні оцінки його історичної значущості, які були висловлені в науковому середовищі.